Як раз наприкінці минулого року вийшла автобіографічна книга Деніела Деннета. У зв’язку з цим у нього взяли інтерв’ю.
Стаття на сайті Tufts Now розповідає про Деніела Деннета, філософа з Тафтського університету, який протягом своєї кар'єри зосереджувався на питаннях свідомості та когніції. У своїх спогадах "I’ve Been Thinking" він ділиться роздумами про своє життя і роботу, а також висловлює занепокоєння щодо потенційних небезпек штучного інтелекту. Деннет підкреслює, що AI може знищити довіру, що є основою цивілізації, через створення "контрафактних людей", які вважає найнебезпечнішими артефактами в історії людства. Цей матеріал може зацікавити тих, хто цікавиться філософією і штучним інтелектом.
Посилання на статтю
Стаття на сайті Tufts Now розповідає про Деніела Деннета, філософа з Тафтського університету, який протягом своєї кар'єри зосереджувався на питаннях свідомості та когніції. У своїх спогадах "I’ve Been Thinking" він ділиться роздумами про своє життя і роботу, а також висловлює занепокоєння щодо потенційних небезпек штучного інтелекту. Деннет підкреслює, що AI може знищити довіру, що є основою цивілізації, через створення "контрафактних людей", які вважає найнебезпечнішими артефактами в історії людства. Цей матеріал може зацікавити тих, хто цікавиться філософією і штучним інтелектом.
Посилання на статтю
Ніка Бострома звільнили з роботи, а його інститут закрили
Факультет філософії Оксфордського університету закрив Інститут майбутнього людства (FHI), заснований у 2005 році філософом Ніком Бостромом. Інститут був відомий своїми дослідженнями питань, які стосуються перспектив розвитку цивілізації, включно з екзистенційними ризиками і покращенням людських можливостей.
Інститут отримав значну підтримку від Ілона Маска у 2015 році, який виділив 1 мільйон фунтів на дослідження загроз, пов'язаних зі штучним інтелектом. Попри закриття, дослідження в областях, де працював інститут, можуть продовжуватися в інших організаціях або в межах університету .
Проблеми з адміністрацією на факультеті, включно з заморожуванням фінансування спонукали до закриття інституту. Видання також зазначає, що на додачу до цього були репутаційні проблеми пов’язані з роботою інституту та особисто з самим Ніком Бостромом. Наприклад, минулого року сам Бостром вибачився після того, як з’явився електронний лист десятирічної давнини, у якому він стверджував, що «чорні дурніші за білих» і використовував лайливі слова стосовно темношкірих. Також у листі було зазначено про переваги євгеніки тощо. На що Бостром сказав, що його не так зрозуміли (sic!).
Посилання на статтю
Факультет філософії Оксфордського університету закрив Інститут майбутнього людства (FHI), заснований у 2005 році філософом Ніком Бостромом. Інститут був відомий своїми дослідженнями питань, які стосуються перспектив розвитку цивілізації, включно з екзистенційними ризиками і покращенням людських можливостей.
Інститут отримав значну підтримку від Ілона Маска у 2015 році, який виділив 1 мільйон фунтів на дослідження загроз, пов'язаних зі штучним інтелектом. Попри закриття, дослідження в областях, де працював інститут, можуть продовжуватися в інших організаціях або в межах університету .
Проблеми з адміністрацією на факультеті, включно з заморожуванням фінансування спонукали до закриття інституту. Видання також зазначає, що на додачу до цього були репутаційні проблеми пов’язані з роботою інституту та особисто з самим Ніком Бостромом. Наприклад, минулого року сам Бостром вибачився після того, як з’явився електронний лист десятирічної давнини, у якому він стверджував, що «чорні дурніші за білих» і використовував лайливі слова стосовно темношкірих. Також у листі було зазначено про переваги євгеніки тощо. На що Бостром сказав, що його не так зрозуміли (sic!).
Посилання на статтю
Поки пишу маленькі тексти для вас по філософії, рекомендую долучитися до важливого збору, де служать мої друзі. Буду дуже вдячний! Від мене — філософські обійми під час зустрічі!
Forwarded from Plato’s Cave | Печера Платона
Друзі, ми всі знаємо, як важливо вберігатися від шкідливого випромінювання. Але буває, що електромагнітні хвилі вдається приборкати, й вони слугують добрим людям. Чому прикладом - засоби РЕБ.
Наші друзі, чудові котики, зараз потребують такого захисту, бо найкращий в світі уривок про чорних бджіл і їх неправильний мед уже написано, і тепер нема абсолютно жодного сенсу ловити далі дрони опонентів.
Їм залишилося зібрати зовсім трошечки, але треба вже. Тому ми скинулися, і вам радимо!
https://send.monobank.ua/jar/7zUkiKtCJS
Наші друзі, чудові котики, зараз потребують такого захисту, бо найкращий в світі уривок про чорних бджіл і їх неправильний мед уже написано, і тепер нема абсолютно жодного сенсу ловити далі дрони опонентів.
Їм залишилося зібрати зовсім трошечки, але треба вже. Тому ми скинулися, і вам радимо!
https://send.monobank.ua/jar/7zUkiKtCJS
Сьогодні відвідав театр на Подолі з виставою «Цар Едіп».
Було дуже цікаво, адже я вперше був у самому театрі та вперше дивився Едіпа.
Далі будуть мої особисті враження про виставу та спойлери (хоча хто не знає цю історію?), тому якщо ви ще не відвідували це дійство і не хочете зіпсувати собі враження, далі краще не читати.
По-перше, варто відзначити неймовірно крутий акторський склад, який усі 1,5 години тримав увагу глядачів. Особливо цікаво, гротескно та моторошно зіграли хлопці, які уособлювали мешканців міста. Їхня поведінка як юродивих дуже яскраво відображала багаторічні муки через хворобу, яка захопила їх місто. На середині вистави вони одягли 4 класичні театральні маски, які кидали зайчики, коли на них потрапляло світло.
По-друге, це гра зі світлом. Кожна частина спектаклю мала своє освітлення. Кожен актор підходив до прожекторів, мав дзеркала, що по особливому підкреслювало їхні персони та емоції. Було цікаво впізнавати тут ідеї проСвітлення, пізнання (через оСвітлення) та заСвітлення. В образі Едіпа, який був єдиний зрячий у своїй країні, вбачалися елементи Нарциса. Особливо яскраво це було продемонстровано (на мій погляд) на початку спектаклю, коли він любувався собою у дзеркалі.
По-третє, я у виставі побачив проблему нещирого спілкування, або іншими словами проблему відкритості комунікації. Окрім пророцтва піфії, значну роль відіграла зарозумілість деяких дієвців, банальність у поглядах та відсутність відвертості та довіри до ближнього свого. Трагедія Едіпа (у цій виставі) складається з маленьких (на перший погляд) вчинків: ухиляння від щирості, замовчування власних намірів, відступ від клятви служіння тощо.
По-четверте, Едіп був один зрячий у своєму полісі, але як виявилось, він не бачив те, що було у нього під носом. Знову тут гра знання/світла/пізнання. Для того, щоб щось побачити у світі, спочатку потрібно це уявити (побачити) у собі. Тому дзеркала (доречі, як у греків, у вигляді підносів, щоб щось побачити треба їх дуже добре протирати, на відміну від наших сучасних венеційських дзеркал) та його вдивляння у нечітке дзеркало може слугувати ще метафорою пошуку смислу в середні себе. Також метафору зрячості, яка не бачить, відображають дві пари очей на прожекторах, які кілька разів демонстрували мешканці міста. Склалось враження, що вони належать Едіпу та є ознакою його божественності.
Тому усім, хто шукає естетичного та видовищного, ще й з глибоким сенсом, дуже рекомендую)
Було дуже цікаво, адже я вперше був у самому театрі та вперше дивився Едіпа.
Далі будуть мої особисті враження про виставу та спойлери (хоча хто не знає цю історію?), тому якщо ви ще не відвідували це дійство і не хочете зіпсувати собі враження, далі краще не читати.
По-перше, варто відзначити неймовірно крутий акторський склад, який усі 1,5 години тримав увагу глядачів. Особливо цікаво, гротескно та моторошно зіграли хлопці, які уособлювали мешканців міста. Їхня поведінка як юродивих дуже яскраво відображала багаторічні муки через хворобу, яка захопила їх місто. На середині вистави вони одягли 4 класичні театральні маски, які кидали зайчики, коли на них потрапляло світло.
По-друге, це гра зі світлом. Кожна частина спектаклю мала своє освітлення. Кожен актор підходив до прожекторів, мав дзеркала, що по особливому підкреслювало їхні персони та емоції. Було цікаво впізнавати тут ідеї проСвітлення, пізнання (через оСвітлення) та заСвітлення. В образі Едіпа, який був єдиний зрячий у своїй країні, вбачалися елементи Нарциса. Особливо яскраво це було продемонстровано (на мій погляд) на початку спектаклю, коли він любувався собою у дзеркалі.
По-третє, я у виставі побачив проблему нещирого спілкування, або іншими словами проблему відкритості комунікації. Окрім пророцтва піфії, значну роль відіграла зарозумілість деяких дієвців, банальність у поглядах та відсутність відвертості та довіри до ближнього свого. Трагедія Едіпа (у цій виставі) складається з маленьких (на перший погляд) вчинків: ухиляння від щирості, замовчування власних намірів, відступ від клятви служіння тощо.
По-четверте, Едіп був один зрячий у своєму полісі, але як виявилось, він не бачив те, що було у нього під носом. Знову тут гра знання/світла/пізнання. Для того, щоб щось побачити у світі, спочатку потрібно це уявити (побачити) у собі. Тому дзеркала (доречі, як у греків, у вигляді підносів, щоб щось побачити треба їх дуже добре протирати, на відміну від наших сучасних венеційських дзеркал) та його вдивляння у нечітке дзеркало може слугувати ще метафорою пошуку смислу в середні себе. Також метафору зрячості, яка не бачить, відображають дві пари очей на прожекторах, які кілька разів демонстрували мешканці міста. Склалось враження, що вони належать Едіпу та є ознакою його божественності.
Тому усім, хто шукає естетичного та видовищного, ще й з глибоким сенсом, дуже рекомендую)
Побачив мем і згадав про статтю Квайна «дві догми емпіризму». Мало хто знає, що вже 9 років існує її переклад українською мовою від знаного перекладача та фахівця філософії просвітництва Івана Іващенка. Треба читати
На днях я вирішив перечитати «Книгу про причини». Це стало чудовою нагодою відволіктися від буденних справ та зануритися у захопливий світ метафізики, яка завжди вражає своєю глибиною та впливає на наше розуміння світу і нашого місця у ньому.
Історія цього трактату починається десь у 8-9 столітті в арабомовному світі з наголосом на те, що це один з останніх текстів Арістотеля. Його рекомендували читати відразу після Метафізики, щоб краще зрозуміти думку Стагірита. Після сплеску перекладів у 12-13 столітті цей текст потрапляє у Європу, де отримує велику популярність впродовж 13-го століття, після чого зацікавленість ним згасає.
Як наголошує автор вступної статті та науковий редактор, — Андрій Баумейстер, з посиланням на різні наукові джерела, «Книга про причини» є більшою мірою компіляцією текстів неоплатоніків з деякими вкрапленнями невідомого автора.
Одним із головних висновків з передмови до цієї книжки є складність визначення автора тексту та розуміння як він вплинув на своїх читачів впроводж епох. Враховуючи те, що цей трактат довгий час вважався роботою Арістотеля, мені стає моторошно від тієї думки, що до нас можуть дійти коментарі теологів, які трактували тексти Стагірита через цей «останній трактат».
Звісно є питання до вступної статті та самого перекладу:
До вступної статті:
Баумейстер, будучи знавцем латини, часто цитує латиномовних авторів, але не завжди надає переклад цих цитат, що робить читання менш доступним для тих, хто не володіє латиною. Було б доречно обрати одну стратегію (перекладати чи не перекладати) та дотрмитуватися цього до кінця статті: або перекладати всі цитати, або залишати їх латиною.
До самого перекладу:
Кілька разів зустрічається два дуже специфічних терміни (як для трактату 9-го століття) — суб’єкт та об’єкт. Для тих хто не знає, то до появи цих термінів ще десь півтисячі років. Баумейстер у своїй вступній статті теж використовує ці терміни, але не пояснює підстави їх використання (110 пункт). Звісно, можна сказати, що «той, хто пізнає» та «те, що пізнається» спокійно замінюється відповідно термінами суб’єкт та об’єкт, але це додає дуже специфічний контекст, який у цьому тексті (як на мене) не потрібний.
Окрім цього, один термін в оригіналі має у перекладі відображатись через один сталий термін (або словосполуку). Терміни суб’єкт та об’єкт зустрічаються в іншій частині трактату, а саме у 126 пункті, але судячи з оригіналу тексту, використовуються інші терміни для позначення вже іншого якогось елементу пізнання.
Оскільки ці терміни зустрічаються у вступній статті, то можна зробити припущення, що науковий редактор підтримує такий переклад. Я не зустрів ані у цій книжці, ані в інших публікаціях обґрунтування використання такого способу перекладу. Якщо у вас є стаття, де ця тема підійматися, будь ласка, залиште її у коментарях.
Чому для мене це важливо?
Оскільки немає якогось обґрунтування використання саме цих термінів для перекладу, то чому б нам тоді не використати додаткові розрізнення у вигляді, наприклад, онтології та метафізики? Вони теж дуже сильно пасували б до цього тексту. Іншими словами, де ми повинні зупинитися, щоб не використовувати запозичені терміни з інших епох?
Цей трактат можна рекомендувати для прочитання у малих групах з відповідним фахівцем.
Які ваші думки про «Книгу причин»?
Історія цього трактату починається десь у 8-9 столітті в арабомовному світі з наголосом на те, що це один з останніх текстів Арістотеля. Його рекомендували читати відразу після Метафізики, щоб краще зрозуміти думку Стагірита. Після сплеску перекладів у 12-13 столітті цей текст потрапляє у Європу, де отримує велику популярність впродовж 13-го століття, після чого зацікавленість ним згасає.
Як наголошує автор вступної статті та науковий редактор, — Андрій Баумейстер, з посиланням на різні наукові джерела, «Книга про причини» є більшою мірою компіляцією текстів неоплатоніків з деякими вкрапленнями невідомого автора.
Одним із головних висновків з передмови до цієї книжки є складність визначення автора тексту та розуміння як він вплинув на своїх читачів впроводж епох. Враховуючи те, що цей трактат довгий час вважався роботою Арістотеля, мені стає моторошно від тієї думки, що до нас можуть дійти коментарі теологів, які трактували тексти Стагірита через цей «останній трактат».
Звісно є питання до вступної статті та самого перекладу:
До вступної статті:
Баумейстер, будучи знавцем латини, часто цитує латиномовних авторів, але не завжди надає переклад цих цитат, що робить читання менш доступним для тих, хто не володіє латиною. Було б доречно обрати одну стратегію (перекладати чи не перекладати) та дотрмитуватися цього до кінця статті: або перекладати всі цитати, або залишати їх латиною.
До самого перекладу:
Кілька разів зустрічається два дуже специфічних терміни (як для трактату 9-го століття) — суб’єкт та об’єкт. Для тих хто не знає, то до появи цих термінів ще десь півтисячі років. Баумейстер у своїй вступній статті теж використовує ці терміни, але не пояснює підстави їх використання (110 пункт). Звісно, можна сказати, що «той, хто пізнає» та «те, що пізнається» спокійно замінюється відповідно термінами суб’єкт та об’єкт, але це додає дуже специфічний контекст, який у цьому тексті (як на мене) не потрібний.
Окрім цього, один термін в оригіналі має у перекладі відображатись через один сталий термін (або словосполуку). Терміни суб’єкт та об’єкт зустрічаються в іншій частині трактату, а саме у 126 пункті, але судячи з оригіналу тексту, використовуються інші терміни для позначення вже іншого якогось елементу пізнання.
Оскільки ці терміни зустрічаються у вступній статті, то можна зробити припущення, що науковий редактор підтримує такий переклад. Я не зустрів ані у цій книжці, ані в інших публікаціях обґрунтування використання такого способу перекладу. Якщо у вас є стаття, де ця тема підійматися, будь ласка, залиште її у коментарях.
Чому для мене це важливо?
Оскільки немає якогось обґрунтування використання саме цих термінів для перекладу, то чому б нам тоді не використати додаткові розрізнення у вигляді, наприклад, онтології та метафізики? Вони теж дуже сильно пасували б до цього тексту. Іншими словами, де ми повинні зупинитися, щоб не використовувати запозичені терміни з інших епох?
Цей трактат можна рекомендувати для прочитання у малих групах з відповідним фахівцем.
Які ваші думки про «Книгу причин»?
Бути науковцем — це обов’язково писати статті?
Час від часу у спілкуванні з різними людьми я чую про тягар у вигляді публікації обов’язкових наукових статей у фахових виданнях. А у деяких наукових фб-спільнотах жаліються на зростоючу кількість «мурзілок», які за гроші публікують будь-який непотреб під виглядом статті. У мене ж завжди виникало питання: чи це тільки наша локальна проблема чи вона є і в інших країнах? І ось, десь тиждень тому вийшов матеріал «The Wall Street Journal» про те, що у західних науковців ця проблема сягнула неймовірних масштабів.
Що відбувається?
Потік псевдонауки змушує закрити журнали. Видавництво Wiley закриє 19 журналів, у деяких з них знайшли ознаки шахрайства. До цього в останні два роки видавництво Wiley відкликало понад 11,300 статей і закрило чотири журнали. І це лише частина загальної проблеми, адже інші видавці також стикаються з підозрілими публікаціями. У 2022 році видавництво IOP Publishing виявило 900 псевдонаукових статей. Видавництво Wiley, яке придбало компанію Hindawi за 300 млн $, зіткнулося з проблемами у журналах Hindawi, що призвело до відкликання тисяч статей і втрати акредитації.
В англомовному світі у цього феномена є окрема назва — paper mills (паперові млини?). Це такий аналог наших «мурзілок», які за гроші не тільки публікують псевдонаукові статті, але й пишуть їх на замовлення або просто додають ваше піб до переліку авторів. Звісно все це пояснюється тим, що вчені часто відчувають тиск публікувати статті для отримання грантів або підвищень. Це мотивує деяких з них звертатися до мурзілок. Також для збільшення ймовірності публікації матеріалів, відбувається розсилка однієї статті у кілька журналів.
Звісно, це не нова проблема, ще у 2013 році Журнал Science опублікував матеріал під назваю «базар статей у Китаї». Веб-сайт Retraction Watch та незалежні дослідники з тих пір відстежували мурзілки. Дослідники кажуть, що знайшли paper mills у кількох країнах, включаючи Росію, Іран, Латвію, Китай та Індію. Комунікація з науковцями відбувається через соціальні мережі, такі як Telegram або Facebook, де вони рекламують назви досліджень, які вони мають намір подати, їх гонорар, а іноді і журнал, в якому вони прагнуть бути опубілковані.
Для боротьби з науковим спамом використовували два інструменти: «Problematic Paper Screener» від Гійома Кабанака, який виявляє підозрілі фрази, та «The Papermill Alarm» від Адама Дея, що аналізує метадані статей. Окрім того, великі видавництва шукають шлях для пришвидшення комунікації та обміну інформації.
Посилання на матеріал.
Час від часу у спілкуванні з різними людьми я чую про тягар у вигляді публікації обов’язкових наукових статей у фахових виданнях. А у деяких наукових фб-спільнотах жаліються на зростоючу кількість «мурзілок», які за гроші публікують будь-який непотреб під виглядом статті. У мене ж завжди виникало питання: чи це тільки наша локальна проблема чи вона є і в інших країнах? І ось, десь тиждень тому вийшов матеріал «The Wall Street Journal» про те, що у західних науковців ця проблема сягнула неймовірних масштабів.
Що відбувається?
Потік псевдонауки змушує закрити журнали. Видавництво Wiley закриє 19 журналів, у деяких з них знайшли ознаки шахрайства. До цього в останні два роки видавництво Wiley відкликало понад 11,300 статей і закрило чотири журнали. І це лише частина загальної проблеми, адже інші видавці також стикаються з підозрілими публікаціями. У 2022 році видавництво IOP Publishing виявило 900 псевдонаукових статей. Видавництво Wiley, яке придбало компанію Hindawi за 300 млн $, зіткнулося з проблемами у журналах Hindawi, що призвело до відкликання тисяч статей і втрати акредитації.
В англомовному світі у цього феномена є окрема назва — paper mills (паперові млини?). Це такий аналог наших «мурзілок», які за гроші не тільки публікують псевдонаукові статті, але й пишуть їх на замовлення або просто додають ваше піб до переліку авторів. Звісно все це пояснюється тим, що вчені часто відчувають тиск публікувати статті для отримання грантів або підвищень. Це мотивує деяких з них звертатися до мурзілок. Також для збільшення ймовірності публікації матеріалів, відбувається розсилка однієї статті у кілька журналів.
Звісно, це не нова проблема, ще у 2013 році Журнал Science опублікував матеріал під назваю «базар статей у Китаї». Веб-сайт Retraction Watch та незалежні дослідники з тих пір відстежували мурзілки. Дослідники кажуть, що знайшли paper mills у кількох країнах, включаючи Росію, Іран, Латвію, Китай та Індію. Комунікація з науковцями відбувається через соціальні мережі, такі як Telegram або Facebook, де вони рекламують назви досліджень, які вони мають намір подати, їх гонорар, а іноді і журнал, в якому вони прагнуть бути опубілковані.
Для боротьби з науковим спамом використовували два інструменти: «Problematic Paper Screener» від Гійома Кабанака, який виявляє підозрілі фрази, та «The Papermill Alarm» від Адама Дея, що аналізує метадані статей. Окрім того, великі видавництва шукають шлях для пришвидшення комунікації та обміну інформації.
Посилання на матеріал.
Час від часу чую скарги на те, що сучасні покоління якісь не такі, вони не здатні (чи не хочуть) мислити: на підтвердження своїх думок наводять приклади з кліповим мисленням, мозаїчним сприйняттям та постійним відволіканням.
Зазвичай звинувачують у цьому сучасні технології, а особливо соціальні мережі, наприклад, тік-ток.
Хочу трохи поглибити проблематику і залишити кілька коментарів.
1. Був такий цікавий чоловік – Іоан Касіан, відомий тим, що є видатним теоретиком чернечого життя. Він займався описом життя монахів і їхніх проблем. За свідченням Касіана, монахи часто скаржилися на те, що їм важко зосередитися і взагалі довго займатися кропіткою роботою. Ці «свідчення» були записані ще у 5 столітті нашої ери.
2. Наступним цікавим моментом є робота Петра Михайловича Біциллі «Салімбене. Нариси італійської культури XIII століття» (1912 рік), який займався культурологічними дослідженнями чернечого життя, де також є подібні скарги.
3. У 17 столітті французький філософ і теолог Блез Паскаль у своїх "Думках" (Pensées) також зазначав, що одна з головних проблем людства - це нездатність сидіти спокійно в одній кімнаті. Він писав, що більшість проблем людства виникає з того, що люди не в змозі бути наодинці зі своїми думками.
4. У 19 столітті американський письменниик Генрі Девід Торо у своєму творі «Волден, або Життя в лісі» відзначав, що з розвитком технологій та суспільства люди стали ще більше відволікатися від природи та самопізнання, і це створює додаткові труднощі для зосередження і роздумів.
Ці приклади демонструють, що проблема відволікання та нездатності зосередитися існувала у всі епохи та в різних культурах. Соціальні мережі лише підсилили цю проблему, але не створили її.
Сенс, який я хотів донести, полягає в тому, що проблема не в поколіннях чи технологіях, а в тому, що це одна з постійних властивостей людини, протистояння з якою триває дуже давно.
Зазвичай звинувачують у цьому сучасні технології, а особливо соціальні мережі, наприклад, тік-ток.
Хочу трохи поглибити проблематику і залишити кілька коментарів.
1. Був такий цікавий чоловік – Іоан Касіан, відомий тим, що є видатним теоретиком чернечого життя. Він займався описом життя монахів і їхніх проблем. За свідченням Касіана, монахи часто скаржилися на те, що їм важко зосередитися і взагалі довго займатися кропіткою роботою. Ці «свідчення» були записані ще у 5 столітті нашої ери.
2. Наступним цікавим моментом є робота Петра Михайловича Біциллі «Салімбене. Нариси італійської культури XIII століття» (1912 рік), який займався культурологічними дослідженнями чернечого життя, де також є подібні скарги.
3. У 17 столітті французький філософ і теолог Блез Паскаль у своїх "Думках" (Pensées) також зазначав, що одна з головних проблем людства - це нездатність сидіти спокійно в одній кімнаті. Він писав, що більшість проблем людства виникає з того, що люди не в змозі бути наодинці зі своїми думками.
4. У 19 столітті американський письменниик Генрі Девід Торо у своєму творі «Волден, або Життя в лісі» відзначав, що з розвитком технологій та суспільства люди стали ще більше відволікатися від природи та самопізнання, і це створює додаткові труднощі для зосередження і роздумів.
Ці приклади демонструють, що проблема відволікання та нездатності зосередитися існувала у всі епохи та в різних культурах. Соціальні мережі лише підсилили цю проблему, але не створили її.
Сенс, який я хотів донести, полягає в тому, що проблема не в поколіннях чи технологіях, а в тому, що це одна з постійних властивостей людини, протистояння з якою триває дуже давно.
Цікаво слідкувати, як людина з часом уточнює свою позицію щодо деяких питань.
Нещодавно переглянув коротке інтерв’ю Річарда Докінза (8 хв). Як завжди, Докінз продовжує критикувати релігії, але останнім часом його увага прикута до впливу ісламу на суспільство, особливо в контексті тероризму та релігійного фанатизму. Він порівнює іслам з християнством, яке, на його думку, менш загрозливе у сучасному світі.
Але найцікавіше у цьому відео те, що він називає себе культурним християнином: це означає, що він цінує культурні та моральні аспекти християнства, але не підтримує релігійні вірування. Як для мене, то такі розрізнення дуже складно провести, особливо коли він каже, що йому подобаються різні християнські святкові пісні (наприклад, різдвяні).
Цікаво, а як ви вважаєте, чи можна провести такі чіткі розрізнення?
Наскільки близько Докінз підійшов до прийняття християнства як релігійного вірування?
Враховуючи, що зв’язки між культурою та етикою об’єднані цінностями, які відповідно базуються на переконаннях (наприклад, релігійних).
Саме відео ось тут.
Нещодавно переглянув коротке інтерв’ю Річарда Докінза (8 хв). Як завжди, Докінз продовжує критикувати релігії, але останнім часом його увага прикута до впливу ісламу на суспільство, особливо в контексті тероризму та релігійного фанатизму. Він порівнює іслам з християнством, яке, на його думку, менш загрозливе у сучасному світі.
Але найцікавіше у цьому відео те, що він називає себе культурним християнином: це означає, що він цінує культурні та моральні аспекти християнства, але не підтримує релігійні вірування. Як для мене, то такі розрізнення дуже складно провести, особливо коли він каже, що йому подобаються різні християнські святкові пісні (наприклад, різдвяні).
Цікаво, а як ви вважаєте, чи можна провести такі чіткі розрізнення?
Наскільки близько Докінз підійшов до прийняття християнства як релігійного вірування?
Враховуючи, що зв’язки між культурою та етикою об’єднані цінностями, які відповідно базуються на переконаннях (наприклад, релігійних).
Саме відео ось тут.